Іван Самойлович

Протягом 1672-1673 років лівобережний гетьман постійно контактує з правобережними полковниками, особливо з канівським Яковом Лизогубом, який висловлював згоду перейти на бік лівобережного гетьмана у разі появи козацько-московського війська на правому березі Дніпра. Черкаський та уманський полки також мали намір узяти московську сторону, як тільки розпочнеться наступ на Правобережжя. Однак не вдалося заручитися підтримкою запорожців щодо військових дій проти П.Дорошенка. 

І.Самойлович мав на меті з’єднати українські етнічні землі, проте його заходи відповідали сподіванням Москви на обох основних для неї напрямках: подальшому урізанню самодостатності Гетьманщини та організації антидорошенківських дій. Так, упав останній бастіон суб’єктності Гетьманщини в міжнародних відносинах - право участі української сторони в переговорах Москви та Варшави. Відтепер де-юре лівобережний гетьман був позбавлений можливості здійснювати будь-які дипломатичні заходи щодо навколишніх держав. 

Наприкінці листопада 1673 року московський цар видав наказ про перехід через Дніпро козаків І.Самойловича та полків царського воєводи Г.Ромодановського. Об’єднане військо швидко оволоділо Бужином, Кириловом, Каневом, Черкасами. Дорошенко і союзники-татари зазнали декількох поразок, після чого більшість правобережних полковників схилились «його царській величності і гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу». 

Після цих подій на Переяславській раді 25 березня 1674 року Іван Самойлович був обраний гетьманом усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році. 

Владу над Правобережною Україною Іван Самойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя. Епізод з насильницьким переселенням правобережного люду по-різному трактується в історіографії. І.Крип’якевич характеризує його як «славний згін», пам’ять про який ще довго трималась у народі і який дозволив заселити пристепові райони Гетьманату. Натомість В.Смолій та В.Степанков загалом негативно оцінюють такі дії. 

Гетьман послідовно виступав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею. Коли ж російське керівництво, знехтувавши пропозиціями Самойловича, підписало у 1686 році «Вічний мир» з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення. 

Цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року. Скориставшись з невдалого спільного україно-московського походу на Крим, Самойловича звинуватили у провалі, усунули від влади, заарештували і разом із сином Яковом відправили до Москви, а звідти - до Сибіру. Помер гетьман обох берегів Дніпра у Тобольську 1690 року. 

І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення козацької еліти - запоруки збереження й подальшого розвитку державності. Визначною була роль гетьмана в організації збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків - українського аналога європейського найманства. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом. 

До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.