Іван Виговський

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішнійполітиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б. Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.

Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І. Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.

Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній в
ладі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.)Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "п

окозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І. Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:

1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.

2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.

3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображаладемократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).

Опозиційний рух проти І. Виговського очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я. Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.

Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К. Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.

За ним:

− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);

− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;

− законодавчу владу мали виконувати національні збори;

− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;

− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;

− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;

− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;

− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.

Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В. Смолій, В. Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.

До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З. Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень. 

Юрій Хмельницький

Гетьманування Юрія Хмельницького відбувалося з перервами три рази – аналогів в історії України немає. Однак кількість ще не означає якість. Син великого Богдана Хмельницького ніколи не планував стати гетьманом так швидко – вся надія була на Тимоша. Однак смерть старшого сина підштовхувала старого гетьмана до того, аби замість себе залишити на посаді Юрія. Емоції брали своє, а інтриги старшини підштовхували до невиправданих рішень. Відомо, що перед смертю Хмельницький був не проти Юрія Хмельницькогна посаді, але висловив занепокоєність відсутністю управлінського досвіду молодшого сина. Старшина мала власні погляди на гетьманство молодого Хмельницького. З точки зору управлінського мистецтва не варто було допускати такого результату, однак голосування на Раді в Чигирині визначило ситуацію на наступні півроку. Юрій Хмельницький відчував і здогадувався, що протистояння із групами полковників лише розпочинається. Клейноди Богдана Хмельницького знаходилися на збереженні в миргородського полковника Лісницького, наказного гетьмана після смерті Богдана, однак той не погодився віддати їх молодому новопризначеному гетьману. Решта старшини сприйняли це як непокору Раді, і планували відібрати булаву силою. Така ганебна ситуація, з однієї сторони, підтверджувала розрізненість інтересів козацької еліти, а з іншої – доводила старшинське несприйняття гетьманування 16-річним Юрієм. Підкорившись обставинам, він відмовляється від посади добровільно та відходить від активної участі в політичному житті.

Кампанія Виговського справила велике враження на Юрія. В 1659 році його знову обирають на гетьманування. Інтереси Юрія не співпадали з інтересами московської політики, тому прийняття Переяславських статей було досить формальним – Хмельницький не розраховував на їх дотримання. Після Чуднівської війни та розгрому московських військ гетьман підписує з поляками Слободищенський трактат, в якому основою були статті з Гадяцького договору, однак уже без широкої автономії України. Цікаво, що Юрій міг вирішальним чином вплинути на результат війни, оскільки мав достатньо військових сил і вигідну позицію, особливо після того, як витримав облогу козацького табору поляками і татарами. Однак суспільна думка та особисті рахунки із Москвою не дозволяли йому просто віддати перемогу в руки останньої. Лівобережний полковник Цецюра не зміг вплинути своїм авторитетом на гетьмана, як і заклики царських воєвод. Розгром москалів був повним, при абсолютній байдужості і жорстокому та холоднокровному ставленні гетьмана України Юрія Хмельницького до недавніх союзників, котрі так нахабно дозволяли собі відгукуватися про лідерські якості гетьмана. Однак він уже знав свої сили і розумів, що може повноцінно користуватися моментом. Та на жаль, ця перевага Хмельницького тривала недовго.

Ситуація 1659-1663 років була надзвичайно складною. При цьому не лише через внутрішні чвари і непорозуміння еліти, а й внаслідок складних зовнішньополітичних умов. Річ Посполита тиснула із заходу, зі сходу наступало Московське царство, а з півдня країну руйнували татари. Політична думка козацтва не раз схилялася до союзу із Османською імперією або Швецією, проте тоді це було надскладним завданням. Хмельницького традиційно підтримувала старшина, пов’язана з його батьком, особливо родини Золотаренків, Сомків, Носачів, Дорошенків на Київщині. Не втрачав авторитету молодий гетьман Юрій і на Брацлавщині та Поділлі. Однак велетенською бідою була втрата влади на Лівобережжі та надзвичайно складні стосунки із Запоріжжям. Яким Сомко та Іван Золотаренко формували опозицію за Дніпром, причому одночасно протистояли одне одному. Москва підбурювала місцеве населення поти влади гетьмана, і намагалася сформувати альтернативу – на чорній раді в Ніжині у 1663 році було обрано гетьманом лівобережної України Івана Брюховецького. Суцільний хаос та невизначеність поряд із невдалими походами проти лівобережних полків завдали удару по авторитету Юрія Хмельницького, який і без того був невеликим. У 1663 році він вдруге зрікається булави та йде в монастир. Натомість гетьманом обирають Павла Тетерю як наступника Юрія у плані польського політичного вектору.

Розгортається небувала за своєю жорстокістю боротьба за владу всередині країни, і одночасно – продовжується наступ інших держав. До традиційного протистояння Польщі та Москви приєднується Османська імперія разом зі своїм вічним сателітом Кримським ханством. Невдовзі після зречення Юрія Хмельницького захоплює в полон Стефан Чарнецький, польський шляхтич з Наддніпрянщини. Ув’язнений в Мальборку на три роки, Хмельницький неспроможний впливати на хід подій в Україні. Після звільнення Хмельницький приєднується до Дорошенка, однак, ймовірніше всього, гетьманські амбіції не дозволяють йому діяти конструктивно, і він поступово переорієнтовується на уманського полковника Михайла Ханенка. Зрештою, - татарський полон і ув’язнення в Стамбулі. Внаслідок ослаблення Речі Посполитої та московських позицій на Правобережній Україні завдяки діяльності Петра Дорошенка турки активізувалися і, для кращого народного сприйняття, після його зречення створили передумови для проведення козацької ради, на якій, під тиском Стамбула, у 1677 році було проголошено гетьманом Юрія Хмельницького – тепер вже втретє. Столицею став Немирів. Політика Хмельницького була досить простою – він намагався звільнити Лівобережну Україну від Москви за допомогою турецьких, татарських та вірних козацьких військ. Без контролю над Дніпром це було неможливо. Чигирин, давня гетьманська столиця, знаходилися під контролем Москви і Самойловича, тож Хмельницький разом із стотисячною армією турків взяв його в облогу. Похід був невдалим, а наступного, 1678 року, Чигирин було вже повністю зруйновано. Щоправда, це не дало можливості туркам закріпитися, і Хмельницький зрікся гетьманства втретє. Наслідком кампанії стало вбивство тепер уже неуспішного та формального, нікому не потрібного гетьмана у 1685 році .

Павло Тетеря

Павло Тетеря шляхетського роду з Моржковських / Мошковських Київського воєводства (Переяслав), вихованець Києво-Могилянської Колегії та член Львівського Братства.

1657–1659 — генеральний писар. Брав активну участь разом із Юрієм Немиричем у Гадяцьких переговорах 1658 про унію України з Польщею й Литвою. Згодом Тетеря став відвертим прихильником польської орієнтації й виступав як агент Речі Посполитої: спільно з сеймовим комісаром Станіславом Беневським намагався окреслити з Гадяцького договору основну концепцію Великого князівства Руського; противник Івана Виговського, був причетний до його страти поляками.

1663–1665 як гетьман Правобережної України брав участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, а потім допомагав полякам на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацько-селянських повстань на Правобережжі. 1665 ватажок повстанців Василь Дрозденко розбив Павла Тетерю під Брацлавом, тому останній змушений був зректися гетьманства; захопивши військову скарбницю, державний архів і гетьманські клейноди, виїхав до Польщі, де перейшов у католицтво й дістав звання стольника полоцького та старости брацлавського, ніжинського, чигиринського.

В 1659 році, коли за Гадяцькою угодою вірні та заслужені козаки Речі Посполитої винагороджувались землями, Гуляйпіль з околицями був наданий Павлу Тетері. Проте Сандомирський воєвода Станіслав-Олександр Конецпольський згадав на сеймі за свою дідівщину і вимагав її повернення. Не дивлячись на те, що сейм задовольнив прохання Конецпольського на підставі конституції 1661 і 1662 року, Гуляйпіль певний час тримав у своїй власності гетьман Тетеря. В 1665 році вислав на сейм свого шваґра Іскрицького з настановою, в якій змушував його просити про надання у власність Ольховця з Гуляйполем, «…котрі він, Гетьман запорозький, за привілеєм королівським тримає через право по життєве… на шляхах тих самих сидить татарських; до Дикого Поля належить, і перед цим там помешкання були, бо люди займалися ловінням риби і звірів на луках».

Але незабаром у Павла Тетері почалися суперечки й процеси за маєтки з польськими магнатами. Пограбований єзуїтами у Варшаві і не діставши підтримки польського уряду, Тетеря схилився на бік Туреччини, виїхав до Молдавії (Ясси), а звідти до Адріянополя, де, мабуть, готував якусь антипольську акцію на боці Туреччини, але незабаром помер (у кінці 1670 або на початку 1671).

Іван Брюховецький

Іван Брюховецький (1623— 7 червня 1668)— український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1663—Представник шляхетського роду Брюховецьких. Син Мартина Брюховецького. Народився на Полтавщині. Під час Хмельниччини 1648—років був наближеним гетьмана Богдана Хмельницького,  обіймав посаду його «старшого слуги». 1656  року відвідав Трансільванію в складі козацького посольства для укладання військового союзу. Займався вихованням Юрія Хмельницького, 1657 року супроводжував його на навчання до Києво-Могилянської колегії . Після обрання новим гетьманом Івана Виговського відряджений з дорученням до Варшави. Весною 1659 року полишив службу і виїхав на Січ, де розгорнув антиурядову агітацію. Восени обраний запорозьким кошовим отаманом. З 1661 року став іменуватися кошовим гетьманом. 1662 розпочав боротьбу за посаду голови Гетьманщини. Заручився підтримкою московського царя Олексія, його військової адміністрації в Україні та місцеблюстителя Київської митрополії єпископа Мефодія. Виступив з  ідеями соціальної рівності та обмеження впливу козацької старшини. Завоював голоси рядових козаків та суспільних низів . 1663 року був обраний гетьманом на Чорній раді, після якої стратив своїх опонентів — Якима Сомка і Василя Золотаренка. Встановив гетьманську резиденцію в Гадячі. Всупереч передвиборним обіцянкам провів реформи, скеровані на централізацію управління і посилення гетьманської влади. У 1664 — 1665 роках безуспішно намагався підкорити правобережні козацькі полки під проводом Павла Тетері і Петра Дорошенка. Для стримування внутрішньої опозиції активно використовував царський уряд. 1665 року першим з гетьманів відвідав Москву, де підписав Московські статті, що сильно обмежували самоврядування Гетьманщини . Виконання цих статей в козацькій Україні спричинило різке падіння авторитету гетьмана. Негативно оцінив підписаний між Річчю Посполитою і Московією Андрусівський договір, який розділив козацьку державу по Дніпру. В січні  року відкрито порвав із Московським царством, закликав до об'єднання із Правобережжям і вислав до Османської імперії посольство, з проханням прийняти козаків під протекцію султана. Тоді ж уклав союз із Кримським ханством і, спільно з татарами, виступив проти московської армії Григорія Ромодановського. 7 червня 1668 року зустрівся з правобережним гетьманом Петром Дорошенком біля Диканьки для проведення спільної військової ради. Напередодні наради розірваний заживо лівобережними козаками за запроданство Москві . Похований з почестями в гадяцькій Богоявленській церкві за наказом Дорошенка .Іван Брюховецький, будучи вмілим оратором, висунувши соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став кандидатом на гетьманство. У червні 1663 р. у Ніжині на Чорній раді, тобто участь у якій брали не тільки козаки, але й усі інші стани держави, під тиском московського війська на чолі з Д. Великоганіним Івана Брюховецького було обрано гетьманом Лівобережної України. Інших претендентів на гетьманську булаву (Яким Сомко, Василь Золотаренко) та їхніх прихильників було на місці заарештовано московітами й після страчено.

Три роки Іван Брюховецький провів у війнах з поляками та правобережним гетьманом Павлом Тетерею, проводячи відверто промосковську політику. У 1663 —рр. козаки відбили останню спробу поляків захопити Лівобережжя. Король  із великими силами оточив Глухів, але зазнав поразки від козаків і російських військ. Спроби Брюховецького скорити собі Правобережжя зазнали невдачі, хоча він на якийсь час захопив Канів, Черкаси й Білу Церкву. Іван Брюховецький спустошував й інші міста, але взяти Чигирин йому не вдалося, і під натиском козаків Тетері та поляків він відступив за Дніпро.

Петро Дорошенко

Мав гарну освіту, добре знав латинську і польську мови. На початок Хмельниччини обіймав посаду писаря ГВА. 1655 року призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, зокрема вів переговори з шведським урядом щодо союзу проти Речі Посполитої, також згодом очолював делегацію до Москви1659-1660 року.

По смерті Богдана Хмельницького гетьманом, на старшинській раді 1657 року в Корсуні, було проголошено ватажка шляхетсько-олігархічного угруповання Івана Виговського. Петро Дорошенко визнав його владу, але не входив до близького оточення нового гетьмана. Під часповстання Мартина Пушкаря на чолі полку вів бойові дії проти повстанців. Активний учасникКозацько-московської війни. Брав участь в перемовинах з посольством Станіслава Бєнєвського, які завершились угодою авторстваНемирича-Виговського — Гадяцьким договором[2]. 7 вересня 1658 року перебував в таборі під Гадячем. Згодом зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під натиском армії Семена Пожарського не вдалося[3].

На відміну від старшин з оточення Виговського не отримав від Сейму Речі Посполитої ні маєтків, ні шляхетства, тож зрештою, коли на Правобережжі зросли опозиційні до гетьмана настрої, Дорошенко з частиною полку відбув на Чигиринщину, де невдовзі разом з Іваном Ковалевським став одним з найближчих дорадників Хмельниченка, який, у свою чергу, незабаром по вересневій різанині на Чорній раді вГерманівці, й отримав булаву.

Брав участь в перемовинах з Анджеєм Потоцьким, який безрезультатно намагався намовити козацтво залишитися в складі Речі Посполитої. Опісля очолив переговори з Олексієм Трубецьким, які зрештою завершилися підписанням Хмельницьким Переяславських статей. Оскільки їх умови були ще гірші за попередні домовленості, в кінці року Петро Дорошенко, на чолі посольства, відбув до Москви задля перегляду угоди.Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Річчю ПосполитоюАндрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.

У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу короля Речі Посполитої і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. У ході його у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і8 червня 1668 року проголосили Петра Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву, запорізького писаря Петра Суховія. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 року Дорошенку за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Петра Суховія і його спільників — кримських татар.1669 року Дорошенко отримав від османського султана Мехмеда IV титул бея українськогосанджаку[4][5]. На думку історика Наталії Яковенко основою військово-політичного союзу стала угода, підписана 18 років до того (у 1651 році) між Богданом Хмельницьким і османським султаном[6]. За цим старим договором:Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. У середині березня 1669 року в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Московією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко навесні 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз затвердили Генеральна Військова Рада 10-12 березня 1669 року в Корсуні.

територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля

підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;

українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;

українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь османської казни;

на українських землях османи і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;

Османська імперія і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Річчю Посполитою і Московією без згоди гетьмана;

султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися османською та українською мовами.

У вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей османського султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Речі Посполитої уманським полковником Михайлом Ханенком. Упродовж 1671 року призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти армії Речі Посполитої і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 року пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 року армія Речі Посполитої на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав,Могильов, Вінницю.

Навесні 1672 року розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Османської імперії, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія, яку очолювали османський султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня1672 року українсько-османсько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, уряд Речі Посполитої 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672 року.

Укладання Бучацького договору, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська державарозцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672 року, замість скинутого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом обрали Івана Самойловича, якого 17 березня 1674року було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загінсердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Османські залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини османському султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Османської імперії, він вирішив зректися булави.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 роках Дорошенка призначили вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; за 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра, дочку Катерину.

Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році. Поховали його на церковному кладовищі[7] чи сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнучка гетьмана Наталя Гончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після його смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благодійних фондів та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

Дем'ян Многогрішний

Походив з Козацької родини. Брав активну участь у Національно-Визвольній війні 1648—1657 рр. Уперше про Д. Многогрішного згадано у Зборівському реєстрі у 1649 році, як про військового осавула. У 1665—1669 рр. він став Чернігівським полковником. У 1668 році Д. Многогрішний як противник Андрусівського перемир’я взяв участь у Антимосковському повстанні, яке розпочалось під керівництвом І Брюховецького. Підтримував політику гетьмана П. Дорошенка. У 1668 році Петро Дорошенко призначив Д. Многрішного наказним гетьманом Лівобережної України, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність військової допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги в містах, тиск промосковськи налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архиєпископа Л. Барановича) примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У цей час 17 грудня 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверську Многогрішний був обраний «сіверським гетьманом». Переговори між московським урядом і Д. Многрішним завершилися укладенням Глухівських статей1669-ого року.

Внутрішня політика

Д. Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України:

домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я, залишалися у складі Лівобережжя.

спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини.

вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. У ніч 12—13 березня 1672-ого року у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець і П. Уманець) за підтримки начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного й видала його представникам царського уряду. Гетьмана привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року над ним розпочався суд. Його звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім — засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною гетьмана вивезли до Сибіру й ув’язнили в Іркутській тюрмі. 1688 року Д. Многогрішного звільнили з тюрми. У 1696 році колишній гетьман постригся в ченці. Помер він в Іркутську після 1701 року.

Іван Самойлович

Протягом 1672-1673 років лівобережний гетьман постійно контактує з правобережними полковниками, особливо з канівським Яковом Лизогубом, який висловлював згоду перейти на бік лівобережного гетьмана у разі появи козацько-московського війська на правому березі Дніпра. Черкаський та уманський полки також мали намір узяти московську сторону, як тільки розпочнеться наступ на Правобережжя. Однак не вдалося заручитися підтримкою запорожців щодо військових дій проти П.Дорошенка. 

І.Самойлович мав на меті з’єднати українські етнічні землі, проте його заходи відповідали сподіванням Москви на обох основних для неї напрямках: подальшому урізанню самодостатності Гетьманщини та організації антидорошенківських дій. Так, упав останній бастіон суб’єктності Гетьманщини в міжнародних відносинах - право участі української сторони в переговорах Москви та Варшави. Відтепер де-юре лівобережний гетьман був позбавлений можливості здійснювати будь-які дипломатичні заходи щодо навколишніх держав. 

Наприкінці листопада 1673 року московський цар видав наказ про перехід через Дніпро козаків І.Самойловича та полків царського воєводи Г.Ромодановського. Об’єднане військо швидко оволоділо Бужином, Кириловом, Каневом, Черкасами. Дорошенко і союзники-татари зазнали декількох поразок, після чого більшість правобережних полковників схилились «його царській величності і гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу». 

Після цих подій на Переяславській раді 25 березня 1674 року Іван Самойлович був обраний гетьманом усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році. 

Владу над Правобережною Україною Іван Самойлович втратив унаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя. Епізод з насильницьким переселенням правобережного люду по-різному трактується в історіографії. І.Крип’якевич характеризує його як «славний згін», пам’ять про який ще довго трималась у народі і який дозволив заселити пристепові райони Гетьманату. Натомість В.Смолій та В.Степанков загалом негативно оцінюють такі дії. 

Гетьман послідовно виступав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею. Коли ж російське керівництво, знехтувавши пропозиціями Самойловича, підписало у 1686 році «Вічний мир» з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення. 

Цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року. Скориставшись з невдалого спільного україно-московського походу на Крим, Самойловича звинуватили у провалі, усунули від влади, заарештували і разом із сином Яковом відправили до Москви, а звідти - до Сибіру. Помер гетьман обох берегів Дніпра у Тобольську 1690 року. 

І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення козацької еліти - запоруки збереження й подальшого розвитку державності. Визначною була роль гетьмана в організації збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків - українського аналога європейського найманства. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом. 

До негативних наслідків гетьманування Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.